Наш дух зазнав еволюційних змін.

Україна відзначає 33-тю річницю проголошення незалежності.

"Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує незалежність України та створення самостійної держави".

24 серпня 1991 року 346 народних депутатів висловили підтримку Акту проголошення незалежності.

На Всеукраїнському референдумі, що відбувся 1 грудня 1991 року, 90,32% українців підтримали ідею незалежності України, втілюючи мрію численних поколінь про єдину та недоторканну державу. Західні області показали майже стовідсоткову підтримку, тоді як у Луганській і Донецькій областях цей показник перевищував 80%, а в Криму – близько 55%. Загалом у голосуванні взяли участь 32 мільйони осіб, що становило 84% населення країни.

33 роки тому було відроджено незалежність держави, яка веде історію з часів Київської Русі, Гетьманщини й Української Народної Республіки. Написано нову Конституцію, створено незалежні органи влади. Запущено низку реформ. Триває декомунізація. Голодомор визнано геноцидом радянської влади проти українського народу. Державну мову захищає закон. Здобули безвіз і томос.

У новітній історії українці відстоювали право на демократичний перехід влади під час Помаранчевої революції. За євроатлантичний курс розвитку боролися на Євромайдані в 2013-2014 роках. Кров Героїв Небесної Сотні, розстріляних під час Революції Гідності, зміцнила громадянське суспільство. Завдячуючи Збройним Силам, добровольцям, волонтерам та об'єднанню нації, вдалося зупинити російського агресора у 2022 році. Нині триває масштабна війна, і як багато поколінь тому, українці борються за свою незалежність зі зброєю в руках.

Розглядаємо ключові етапи розвитку України за останні 33 роки, аналізуємо найбільші досягнення та прорахунки, а також оцінюємо, як трансформувалося суспільство за цей період, у розмові з фахівцями.

Консолідація політичної нації - найперше досягнення часів Незалежності. Війна завершує це формування. Коли громадяни готові захищати незалежність зі зброєю в руках, це означає, що ми відбулися як нація. Утвердження в Україні громадянського суспільства як ледь не головної ознаки демократичного устрою почалося з Майданів. Це громадянське суспільство виявило себе як таке, що може протиставитися авторитаризму й захищати демократію. Не знаю, як навчимося обстоювати її щодня - захищати її процедурами за допомогою інституцій. Я чув досить часто: "В разі чого піднімемося на новий Майдан". Отже, не вловлюємо, що Майданами керувати демократичною державою не можна. Вони - свідчення, що демократія не працює. Це бунт проти авторитаризму, повалення старого і створення нового. Виходить, ми постійно переробляємо все з чистого аркуша. Потрібно переробляти не глобальними бунтами, а демократичними процедурами, зміною системи управління державою.

Ще одне досягнення полягає в усвідомленні значущості релігійної свободи. На початку нашої незалежності між греко-католиками та православними тривали конфлікти. Проте згодом всі конфесії змогли співіснувати в рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Янукович намагався нав'язати російську модель преференції однієї церкви, але Україна цього не прийняла, і Революція гідності підтвердила це неприйняття. Сьогодні розуміння релігійної свободи переживає кризу, і над цим питанням має працювати СБУ. Вірю, що зрештою ми утвердимо нашу релігійну свободу, яка доповнює демократію і є одним із її проявів.

Промахи були, залишаються і ще траплятимуться. Головне завдання - не дозволити підривати основи нашої незалежності. У влади є свої промахи, і стан армії це демонструє. Громадянське суспільство також не бездоганне. Адже корупція, яка так негативно впливає на наш міжнародний імідж, лежить не тільки на совісті влади, а й на совісті суспільства.

За 33 роки Україна здійснила значний прогрес. Проте, в жодному живому суспільстві не можна говорити про остаточне завершення процесів розвитку.

Якщо застосовувати військову термінологію, то можна сказати, що Україна за 33 роки своєї незалежності зазнала чотирьох ворожих атак з боку Росії та здійснила низку контрнаступів проти агресора. У 1991 році ми закріпилися на стратегічній позиції, розпочавши відновлення Української держави. Кремль не міг змиритися з цим і постійно чинив перешкоди.

Першим ворожим наступом можна вважати прихід до влади Леоніда Кучми з Табачником на чолі президентської адміністрації. Медведчук, Льовочкін, Сівкович та інші агенти російського впливу зміцнилися саме в той період. Почав формуватися клас олігархів, які довгий час були провайдерами російської експансії в Україні. Перший ворожий наступ можна пов'язати з приходом до влади Леоніда Кучми, за якого Дмитро Табачник очолив президентську адміністрацію. У цей час зміцнилися позиції таких агентів російського впливу, як Медведчук, Льовочкін, Сівкович та інших. У цей період зародився клас олігархів, які тривалий час сприяли російській експансії в Україні.

Перемога "Нашої України" 2002-го та Віктора Ющенка 2004-го і, звісно ж, Майдан, були нашим контрнаступом для відбиття тієї російської навали. Ворог був змушений відійти, але замість фронтального протистояння почав масово засилати до нас своїх диверсантів, які зміцнювали в наших тилах російські позиції. Це була друга половина нульових. Тоді в Україну масово заходили російський капітал, російська масова культура, вони скуповували важливі активи. Це була підготовка до чергового ворожого наступу, який зрештою матеріалізувався в перемозі Віктора Януковича 2010 року.

Патріотична Україна не змирилася і з парламентських виборів-2012 розпочала контрнаступ для відбиття своїх позицій. Його вінцем стала Революція гідності. Росіяни тут же пішли в нову атаку - то був початок російсько-української війни. Наша відповідь не забарилася. Ми зупинили цей ворожий удар і на виборах 2014-го та після них почали зачищати свою територію від російських впливів. Москва сподівалася, що їй вдасться стримати цей процес. Планувала, що вибори 2019 року дадуть їм таку змогу. Але вектор України залишився незмінним. Через це у Кремлі увірвався терпець, здали нерви, й ухвалили рішення піти вже відкритою і повномасштабною війною.

З 1991 року ми зазнали чотири серйозні агресії з боку Росії, якщо не обмежувати поняття "війна" лише збройними конфліктами на полі бою. Війна має значно ширший контекст і включає в себе набагато більше засобів, ніж традиційна зброя. Кожен ключовий етап становлення сучасної України був безпосередньо пов'язаний з нашою боротьбою за свободу від впливу Росії. Кожна з цих чотирьох битв розширювала простір української ідентичності, і все більше громадян усвідомлювали, що Росія є постійним ворогом. Наш успіх залежить від того, як швидко ми зможемо зруйнувати всі можливі зв'язки між ними і нами.

Українське суспільство, або краще сказати українська нація, є основою держави. Не всі країни можуть похвалитися таким досягненням, адже не завжди суспільство відіграє ключову роль у захисті держави та її інтересів. Україні пощастило мати такий народ. Однак, у нас є інша проблема. Розвиток державних інституцій не встигає за стрімким зростанням нації. Причин цього багато, але це окрема тема для обговорення. Наше завдання – вирішити цю постійну проблему українців і, нарешті, синхронізувати темпи розвитку нації та державних інституцій. Це дозволить обом процесам рухатися паралельно з однаковою швидкістю. Це буде формула нашого успіху.

За 33 роки незалежності ми подолали численні загрози. Ми стикалися зі страхом зникнення та неодноразово були на межі громадянського конфлікту, який, на щастя, так і не став реальністю. Наприклад, у 1994 році під час президентських виборів країна була чітко поділена на схід і захід: україномовний захід підтримував Кравчука, а російськомовний схід - Кучму. Кучма обіцяв зблизити Україну з Росією та запровадити російську мову як другу державну, що викликало занепокоєння ЦРУ, яке прогнозувало громадянську війну. У 2010 році, коли Янукович здобув перемогу, знову виникли побоювання щодо майбутнього країни. Проте, в Україні сформувалося громадянське суспільство, яке є своєрідним громовідводом, що допомагає зберегти нашу державу.

Сьогодні важливим є настрій суспільства. Ми маємо певний консенсус розсудливості, який відкидає крайні радикальні підходи, авторитаризм та жорстку владу. Це свідчить про народну мудрість, яка слугує захисним механізмом. Коли ситуація стає небезпечною, українці схильні до пошуку компромісу. Україна викликає подив і гордість на міжнародній арені.

Мене не лякає можливість зникнення держави. За останні два століття виникло майже 200 національних держав, і жодна з них не зникла остаточно. Деякі зникали тимчасово, як Польща під час німецької окупації. Національні держави виявилися значно стійкішими за імперії. Однак я турбуюсь, що Україна може погодитися на мир, який буде для неї невигідним.

Ми завдячуємо своєю незалежністю, насамперед, священній жертві наших героїчних воїнів. Для них цінність держави перевищувала вартість їхнього власного життя. На передовій стоять такі постаті, як Коновалець, Бандера, Шухевич, а також сучасні герої війни - усі ті, хто віддав своє життя за нашу можливість бути вільними. Проте, я хочу звернути увагу на тих, хто захищав культурні рубежі України, утверджував нашу унікальність і самобутність, розуміючи важливість культури та освіти в розбудові успішної держави.

Гетьман Мазепа. Реалізувавши блискучу політичну та військову кар'єри, він також став спонсором українського культурного відродження. Недарма його іменем зветься цілий питомо український архітектурний стиль - Мазепинське бароко. Він будував церкви й монастирі, замовляв картини та різьблені іконостаси, друкував книжки, фінансував Києво-­Могилянську академію та сільські школи. В умовах постійних воєн і розрухи Мазепа зумовив український культурний вибух ХVII століття і створив наш власний бароковий універсум.

Митрополит, граф Андрей Шептицький - мультимільйонер, який став монахом, представник духовенства, який створював бізнеси й перші українські кооперативи. А ще збирав артефакти народного мистецтва по селах, закладав національні музеї, фінансував мистецькі школи та наймодерновіших художників того часу. Без Шептицького важко уявити культурну мапу України ХХ століття.

Віктор Ющенко - перший президент незалежної України, який зробив рішучу спробу перерізати культурну пуповину з Московією, нагадати малоросам, "чиї вони сини, яких батьків", відновити їхню "відбиту" історичну пам'ять. Це й відбудова спаленого Батурина, й меморіал на честь героїв Крут, і традиція вшанування жертв Голодомору. Ми нарешті почали згадувати, хто ж ми є насправді, і цей процес триває досі. Треба "згадати все", щоб "на оновленій землі врага не було супостата", щоб не залишилося ані найменшого сліду від токсичного вірусу "русского мира".

Україна пройшла етап пострадянського розвитку. Країни, що існувала безпосередньо після набуття незалежності, що була реальною наступницею СРСР, уже немає. Тоді формально ми подолали радянщину, але змістовно - вона лишалася. Нелегально. Усі закони й інститути радянської системи були знищені, але вона залишалася легітимною, коли радянська система, втративши легальність, не втратила легітим­ності. Із 2014 року в Україні почалися геополітичні зміни, а з 2022-го вони охопили все суспільство, яке тепер налаштоване на європейський розвиток. 2022-й - це рік, коли ми остаточно перестали бути пострадянською країною.

До Майдану українське суспільство перебувало у стані невизначеності, не маючи чіткого бачення кращого шляху розвитку. Воно не відкидало європейську перспективу, водночас розглядаючи можливість пострадянської реінтеграції. Люди жили в умовах амбівалентності, багато хто готовий був прийняти будь-який сценарій, аби не відчувати втручання. Нині це вже в минулому. Також у свідомості громадян не було сформованого уявлення про державу як про щось, що заслуговує на повагу.

У 2012 році найбільший вплив мали мафія, підприємці та політичні лідери. Вони визначали напрямок розвитку країни. Тоді 40% українців вважали мафію найвпливовішою силою, зараз так думають лише 13%. Літні опитування 2024 року виявили, що сьогодні головні ролі в житті країни належать трьом групам - військовим, підприємцям і робітникам. Військових назвали найвпливовішими 54% українців, підприємців - 55%, а робітників - 50%. Отже, громадяни вважають, що найважливішими є ті, хто створює основу для існування країни, а також ті, хто її захищає.

Тепер ми нарешті обрали чіткий вектор розвитку - в нас з'явився високий рівень поваги до своєї країни та віра в її перспективу. Останні дані нашого моніторингу свідчать, що, попри погіршення настроїв, порівняно з 2022-2023 роками віра в те, що Україна буде розвинена європейська держава, лишається незмінною. Це остаточний вибір шляху розвитку. А головне - ці настрої стали переважними, хоч і з варіаціями, в регіонах країни. А наша регіональна неоднорідність і суперечності були головною радянською спадщиною. Тепер цих суперечностей немає. Переважна більшість населення підтримує європейський шлях розвитку. Головне тепер - відстояти його.

10-й рік Україна відзначає День Незалежності в умовах, коли частину її території окуповано, та третій рік - в умовах повномасштабної війни. Усі ми - громадяни України різних національностей - боремося за свою країну, землю, права, свободу. І переможемо! Кримські татари великою мірою доклалися до набуття Україною незалежності. Це зокрема:

- співпраця кримськотатарського національного руху з Народним рухом України в радянські часи;

Енергійна залученість у референдумі щодо незалежності України в 1991 році.

Підняття першого синьо-жовтого стяга в Криму у 1991 році

- надання підтримки у створенні УПЦ Київського патріархату на Кримському півострові;

- сприяння ухваленню Конституції України в 1996 році;

Звернення Меджлісу до Верховної Ради і всього українського народу, датоване 15 березня 2014 року, висловлює підтримку суверенітету України.

- ігнорування референдуму 2014 року й заклик до всіх кримчан не брати участі.

Вісім місяців із початку окупації державний прапор України майорів над будівлею Меджлісу кримськотатарського народу. Кримські татари воювали в АТО й нині захищають країну в лавах ЗСУ. Для кримськотатарського народу незалежність України це:

- звільнення від колоніального впливу, позбавлення імперських структур та відмова від комуністичної спадщини на території, а також усунення російських пропагандистських наративів у Криму;

- формування та просування правдивої історіографії про півострів та його корінні народи;

Пріоритетність правових норм

Забезпечення права кримськотатарського народу на самовизначення через створення національно-територіальної автономії.

- захист прав національних меншин у Криму;

- впровадження української мови як державної в усі сфери життя як обов'язкової;

- підтримка та еволюція мов корінних народів України, захист мов національних меншин;

- відновлення історичної справедливості та захист культурної спадщини України;

- гарантія збереження територіальної цілісності та національного суверенітету України;

- Інтеграція до європейських та євроатлантичних структур.

Часто звучить твердження, що незалежність українцям дісталася без зусиль, і тому вони її не цінують. Я не згоден з цим. Незалежність України була здобута зусиллями багатьох поколінь українців. Мрія про власну державу, незважаючи на всі спроби загарбників її знищити, жила в кожному поколінні. Кожне покоління породжувало борців, які йшли на смерть, відбували покарання в таборах і воювали в окопах. Тридцять три роки тому українці здобули власну державу.

В українському суспільстві спочатку не було розуміння суті незалежності. Це усвідомлення пройшло через кілька етапів. Одними з активних прихильників ідеї непідписання нового союзного договору були шахтарі Донбасу, які висували гасло "Досить годувати Москву". Тоді більшість вбачала незалежність переважно з економічної точки зору. Проте поступово, на кожному з етапів, коли Україна опинялася під загрозою втрати своєї незалежності — як у 2014 році, коли російські війська вторглися на нашу територію, так і під загрозою потрапити під російський вплив і пережити білоруський сценарій, — усе більше українців розуміли, що незалежність є цінністю, за яку варто боротися. У цій боротьбі ідеї економічного перетворення та модернізації країни поступово трансформувалися і впроваджувалися в життя.

Коли ми згадуємо важливі події, такі як Революція на граніті, Помаранчева революція, Мовний Майдан та Революція гідності, слід розуміти, що люди, які 24 лютого 2022 року масово йшли до військкоматів, є прямим результатом цих подій. Це свідчить про еволюцію нашого національного духу.

Протягом більше ніж двох років масштабної війни, суспільство зазнало значних змін. Ми повернулися до своїх витоків і зберегли здатність до солідарності. Підтримка одне одного стала нашою колективною рисою, що допомогла нам вижити. По-друге, ми не втратили людяності навіть стосовно наших ворогів. Українці не демонструють показних сліз за загиблими російськими цивільними, але в них також немає жаги крові чи помсти. Українці не відчувають ненависті до росіян - вони відчувають огиду. Ми відчуваємо огиду до рабів, садистів, до тих, хто намагається досягти власної вищості через знищення та приниження інших.